У 1917–1921 роках більшовики ціною неймовірних зусиль і політичних компромісів з українськими лівими змогли перемогти Армію Української Народної Республіки (УНР) і закріпитися в Україні. Далі був Голодомор 1932–1933 років, який мав зламати спротив українського селянства, яке не хотіло йти в колгоспи. Адже Сталін, ще з часів громадянської війни, знав яким небезпечним може бути селянський рух в Україні.

В роки Другої світової війни на збройний спротив проти більшовиків піднялася Українська Повстанська Армія (УПА). Останні акції українського збройного підпілля фіксувалися аж до початку 1960-х років.

Однак на зламі 1950–60-х років в українському рухові спротиву відбулася знакова подія. У 1959 році, молодий український юрист Левко Лук’яненко з групою однодумців організовує опозиційну до офіційного влади партію – Українську робітничу-селянську спілку (УРСС), яка виступає за відокремлення України від СРСР конституційним шляхом. 

Лук’яненко одним з перших усвідомив неефективність збройної боротьбі в нових умовах. УРСС заклала підвалини ненасильницького спротиву радянському режиму та боротьби за незалежність України.

Період відлиги і лібералізації радянського режиму, породив український рух шістдесятників – молоді, що прагнула демократизації тоталітарного режиму і реформ. Нетривалий період відлиги обернувся черговим «закручуванням гайок». У 1972 році, КДБ вдалося до однієї зі своїх найулюбленіших тактик – провокації.

4 січня 1972 року у потягу Москва – Прага прикордонники затримали громадянина Бельгії Ярослава Добоша, у якого було знайдено ряд матеріалів про заарештованих українських дисидентів. Цей інцидент став приводом для масових арештів серед української інтелігенції, більшість з якої проходила по т. зв. справі «Блок».

Хвиля репресій 1972 року мала поставити крапку в існування руху опору в Україні. Було заарештовано близько 100 осіб, з яких 89 було засуджено за антирадянську діяльність. Серед них такі знакові постаті як В’ячеслав Чорновол, Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ірина Калинець, Іван Гель та інші.

Однак, вже 9 листопада 1976 року в Києві була створена легальна правозахисна організація Українська Гельсінська Група (УГГ), яка ставила за мету за дотриманням Декларації про прав людини ООН, що була затверджена Гельсінськими угодами 1975 року і до якої офіційно приєднався СССР.

Ініціатором створення УГГ був письменник Микола Руденко. До складу УГГ також увійшли Олександр Бердник, Оксана Мешко, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Петро Григоренко, Микола Матусевич, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Олекса Тихий.

Арешти та ув’язнення членів УГГ у 1977 році не призвели до самоліквідації організації, як того прагнула влада. Наприкінці 1970-х – початку 1980-х її лави поповнили нові члени, серед яких було багато дисидентів, які щойно відбули свої перші терміни ув’язнення, серед яких В. Чорновол та В. Стус. За час існування УГГ її членами була 41 особа, з яких 39 були ув’язнені за свою правозахисну діяльність, а четверо – О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин та В. Стус загинули у неволі. Протягом 1976-1980 років члени УГГ видали 30 заяв і звернень, 18 меморандумів і 10 бюлетенів на захист громадянських прав і свобод.

В умовах розгортання руху Солідарності в Польщі, КДБ УРСР почало активно моніторити суспільні настрої та посилює контроль за українськими дисидентами. У доповідній записці для ЦК КПУ «Об обстановке в республике в связи с событиями в Польше» від 23 серпня 1980 року йдеться про таке: «Вместе с тем, некоторые украинские националисты, в том числе объекты дела «Блок» (…), одобряют действия антисоциалистических элементов в Польше, выражая сожаления о том, что в условиях отсутствия, по их мнению, «демократических свобод» невозможно организовать такие проявления в республике. Объект дела «Блок», дважды судимый за националистическую деятельность, житель г. Киева Семенюк К. В. в беседе с нашим источником заявил: «Правильно поступает польский народ, который выступает против коммунистического диктата, не то, что украинцы, терпящие любые унижения властей.» [цит рос.]

Ситуація в Польщі не на жарт хвилювала керівництво СРСР, яке поспішило якомога швидше припинити діяльність УГГ і ув’язнити всіх українських дисидентів. Тож на початку 1980-х років, в Україні прокотилася чергова хвиля арештів серед дисидентів, але навіть в ув’язненні, вони не припиняли слідкувати за подіями в Польщі. Гасло «за нашу і вашу свободу»  надихало і підтримувало морально українських в’язів сумління.

Мирослав Маринович, якого звістка про масові страйки в Польщі зустріла в сумнозвісному таборі особливого режиму ВС-389/36 селі Кучино Чусовського району Пермської області, де відбували покарання більшість українських дисидентів, зокрема, згадував як він з рештою в’язнів склали вітальну телеграму на адресу польської «Солідарності». Український правозахисник так і не був певний, чи потрапила вона до адресату, але згадує: «Так магічне слово «Солідарність» увійшло в наші серця і сповнило їх надією. У фортечних мурах імперії зла з’явилась настільки велика пробоїна, що фортеця встояти не могла.»

У вересні 1982 року, український дисидент Юрій Литвин, перебуваючи в Лук’янівський в’язниці  написав звернення до польської «Солідарності» від УГГ, де висловив захоплення боротьбою поляків та прагнення наслідувати цей приклад.

Події в Польщі стали початком падіння комуністичної системи у всій Центрально-Східній Європі. Україна в той момент була майже повністю зачищена від революційного ферменту і навіть в перші роки перебудови лишалася «заповідником застою».

Чорнобильська катастрофа та «горбачовська» амністія, яка звільнила українських дисидентів докорінно змінила ситуацію. 6 серпня 1987 року у Києві створюється Український культурологічний клуб (УКК) – перша незалежна громадська організація в Україні. Тут провідну роль відіграють колишні політв’язні Сергій Набока, Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, Ольга Гейко-Матусевич, Віталій Шевченко.

У грудні 1987 року про відновлення своєї діяльності оголосила УГГ. Вже 7 липня 1988 року у Львові, під час 50-тисячного мітингу біля пам’ятника Івану Франку, було оголошено про створення Української Гельсінської Спілки (УГС) яка стала першою опозиційною до СРСР організацією в Україні. УГГ та УКК у повному складі влилися до лав Спілки.  Таким чином в Україні було сформовано широкий національно-визвольний рух.

Одним з перших рішень Української Гельсінської спілки було відрядити до Польщі своїх представників, які мали налагодити контакти з «Солідарністю». Цю місію було покладено на Богдана Гориня.

З 20 червня по 22 липня 1989 року Богдан Горинь перебував в Польщі, де завдяки сприянню польських українців зумів зав’язати контакти з чільними членами «Солідарності» Яцеком Куронем, та Адамом Міхніком. Чотиригодинна зустрічі з депутатами польського Сейму Яцеком Куронем та Броніславом Ґеремеком, відбувалася у присутності Володимира Мокрого – керівника кафедри українознавства Ягеллонського університету і першого українця обраного до Сейму ПНР від «Солідарності». Це був перший контакт представників польської та української опозиції. Ця зустріч заклала нові підвалини польсько-українських стосунків. Польща послідовно підтримувала Україну в її прагненні до незалежності, а згодом стала адвокатом України в ЄС.

10 липня 1989 року головний редактор видання Gazeta Wyborcza Адам Міхнік опублікував інтерв’ю з Богданом Горинем під назвою «Chcemy być niezawisłym państwem» («Ми хочемо бути незалежною державою»). Згодом до Варшави приїздили також Михайло Горинь та В’ячеслав Чорновол.

Окрім того, голова Київської філії УГС Олесь Шевченко зав’язав контакти з «Солідарністю, що бореться» (Solidarność Walczonca), яка надала активну підтримку кримськотатарським опозиціонерам у 1989–1990-х роках. Зокрема, вони передавали останнім друкарські верстати, електронні засоби зв’язку та друковану продукцію, організовували вишкіл на поліграфічних курсах. Було створено центр «Варшава – 90» за участю представників національно-демократичної опозиції з республік Радянського Союзу.

Польська «Солідарність» підтримала українських рух опору в його прагненні до незалежності. Таким чином було реалізовано ідею Єжи Ґедройця: «Без вільної України не може бути вільної Польщі.»

 

*senior researcher Institute of History of Ukraine National Academy of Science of Ukraine

ukrainskie